hatecomp

Валерій Корнєєв: "Страх та ненависть в Ала-Арчі"

Валерій Корнєєв

...Ні, що ви. Жодних психоделіків, жодних розповідей про те, шо буває, коли надихатися технічного етилацетату через бульбулятор під назвою ексгаустер. Це розповідь про змінінені стани психіки внаслідок спілкування з колегами.

1.
Димко — високопрофесійний комахознавець, випускник Московського університету, ерудит з ерудитів і останній ентомолог та зберігач шестиногих колекцій в тутешньому Інституті білягогії та всього навколо, сурвайвер, єдина і остання людина на весь Киргизстан, зацікавлена в результатах нашої роботи, особистість з життєвою позицією “так-я-не-маю-ступеню-але-знаю-предмет-краще-за-всіх-ваших-довбаних-псевдоакадеміків”, — попередив мене ще взимку, що махати сачком у КР не можна:

— Поки Керосинович був живий, він домагався включення в проєкт закону формулювання про те, що збирання біологічного матеріалу для наукового вивчення не потребує особливих дозволів та оплати. Коли його, останнього доктора-ентомолога, не стало, закон про охорону довкілля сформулювали і прийняли, у відповідності до Конвенії про збереження біорізноманіття, так, що нині збирання будь-чого без Дозволу є порушенням закону. Добути Дозвіл можна, але нереально: це вимагає ходження колами по інстанціях протягом місяців та місяців, думок про необхідність якогось хабару (хабар (тюрк.) — внесок, contribution). Інститут такого права не має, а директор діє винятково у правовому полі.

Дякуйте також добрим колегам, що ловили метеликів на продаж і розповідали всім-всім місцевим чабанам за чаркою кумису з горілкою про легендарний “бабачк-Ташкалінка, каторий стоїт дєсть-тищ”, бо нині кожен чабан знає, що людина з сачком приїхала грабувати киргизьку землю і неодмінно побіжить здавати вас у місцевий міліцейський відділок, а там — п’ятнадцять років розстрілу без права переписки.

Так сказав Димко.

Ну, чи приблизно так, але іншими словами, бо українську він чув і розуміє, але сказати вже не вміє, бо українські бабусі навчили тільки “шокати” та “гекати”.

Я звично ділив його трилер на сорок дев’ять, резервуючи на дрібні неприємності один шанс з п’ятдесяти і знаючи, що для втілення у життя просекуцій та екзекуцій потрібні ще й підзаконні механізми втілення закону, а їх тут напевне ще не розробили.

І хоч завідувач гульбарно-ботанічної лабораторії підтвердив, що єдиним втіленням Закону було суспільне засудження туристок, що посплітали собі вінки з червонокнижних чи то півоній, чи то едельвейсів та вивісили себе у такому задокументованому вигляді на ютюбі, попередження Димка запало в юне серце мого колеги та напарника й пустило там мичкувате коріння страху.

Северин засмутився, і хоч метою нашої поїздки було збирання мух-осетниць на молекулярку для його майбутнього постдока, та ще й у малій кількості, звістка про те, що ми відтепер “illegal aliens”, як сказав би Стінг, залишила слід на його вогняному від гірського сонця чолі.

Як не дивно, жорсткі закони про охорону біорізноманіття діють переважно в країнах, де його нищення стало національним видом спорту: в Індонезії, Китаї та на Папуа Новій Гвінеї ситуація нині саме така: вирубаючи та спалюючи праліси, розорюючи кожен клаптик під олійні пальми, банани, каву, чай, або просто викидаючи в довкілля мегатони пластикового сміття, ці країни можуть покарати на грубі гроші за кожну вбиту тваринку, байдуже, орангутана, птахокрилку Александри чи кімнатну муху. Головне, що кожен з нас має бути, — а головне, почуватися — винним — вже тому, що він вивчає останні залишки цього ще вцілілого біорізноманіття.

“Ти віноват уж тєм, што хочєца мнє кушать,” — як писав померлий від гострого пережирання баснописець (а він знав дещо про юриспруденцію та корупцію).

“Якщо ви їдете в далеку країну, витрачаючи пару тисяч райдужних зелених, то це значить, що у вас є або зайві гроші, або дуже певний інтерес, і перестаньте мнє сказать, що він чистий і незайманий, науковий і некомерційний; у будь-якому разі —діліться!”

Наука (і ентомологія зокрема) давно вже не сприймаються у корумпованих та бідних країнах як високе служіння знанням та майбутнім відкриттям: кожен, хто вчився тут у вишах або хоч спробував здобути вищу освіту, добре знає, що професор — це людина, яка бере за екзамен таксу, бо йому потрібно ділитися, як сказав у далекому минулому (але просто-таки у мікрофон) один античний завідувач кафедри, що й коштувало йому, декану й ректору університетських та ВАКівських посад.

Раз вкладаєте гроші — значить, маєте інтерес, і поготів!

Відтак, ентомологія — це гріх, і про це нам кажуть і природоохоронці, і пересічні громадяни, і навіть диптеролог-аматор Фредрік Шоберг у своїй знаменитій книжці “Мушача пастка” (в рос. перекладі — “Ловушка Малеза”). І цим треба якось жити. Як там казала на русалії руда гола дівка ченцеві та іконописцеві Андрію Рубльову в тарковському кіні:

— Любовь? Ну какой же ето грєх?!

А наші комахи — це справді любов, і любов не за гроші, а просто за безумну радість щоденного відкриття цього самого біорізноманіття.

І поготів. Period. Dixi.

2.
Національний парк — це спосіб продати повітря за гроші тим, хто бажає “відпочити на природі”. Ми не обговорюватимемо, куди йдуть гроші за красу. Хтось витрачає ці гроші на обладнання екостежок та кемпінгів, а хтось навмисне робить шпаринку для відсмоктування у свою кишеню. Все залежить від суспільної думки та етичних засад виконавців.

Жителі великих міст радо купують собі можливість кидати туалетний папір у кущах та пляшки у річці, рубати дерева та палити багаття, щоб насмажити маринованих бройлерів та напитися пива з горілкою, пострибати з дельтапланом сторч головою, повбивати рослинний покрив останньої степової ділянки маунтбайками, чоперами та квадроциклами, з наступним потраплянням до нейрохірургії та інвалідського візка, аби тільки розірвати хоч на день кляте осляче коло міського життя у гонитві за примарною морквиною.

Ось чому влітку національні парки перетворюються на купу свіжого кінського гною, вкритого голодними мухами та синицями-посмітюхами.

Ми також вливаємося в цей потік, роблячи вигляд, що ми звичайні туристи.

Таксі з Бішкека до Ала-Арчі коштує косар сомів (близько 15 райдужних зелених), що ми платимо водієві, огрядному козакові з розкуркулених, в’їзд до зони відпочинку — ще півстільки на нижньому шлагбаумі — представникові титульної нації.

За дванадцять кілометрів — ще один шлагбаум, готель, кемпінг, зона шашликів та квасіння кимизу та киргиз араги (горілки). Вище піднімаються тільки вантажівки, які возять з конусу річкового виносу рінь для ремонту дороги.

Стежка з лісу швидко дереться вгору, на порослі арчею та козацьким ялівцем степові крутосхили, і наші очі аж розбігаються від вигляду різнотрав’я: ось — світложовта волошка руська, у якій напевне живе описана мною 32 роки тому, але ще зовсім не досліджена муха-осетниця тереллія Попова, відома за голотипом та десятком екземплярів, що ми з Оленкою зібрали 20 років тому в Наринській області, а ось — соссюрея жалібна, де живуть кілька неописаних видів тефритисів, які Северин ще тільки збирається відкрити, охрестити й описати, а ось — колюча кузенія, тобто середньоазіатський ріп’ях, а в ньому — личинки ще невідомо якої мухи, а ось ялівець, а ось — жимолость, а ось айстра-злинка, — і кожна з рослин викликає захват і жадобу до відкриття, як у дитини — пакунок від Святого Миколая під ялинкою. Зараз саме час вийняти з наплічника складані сачки та й покосити мух з суцвіть та кущів.

Але — Димкова пересторога діє, — а раптом там на пагорбі сидить єгер з біноклем, щоб подзвонити в ментуру та перестріти нас на виході? — і ми не наважуємося цього зробити. Тільки дивимося.

Потім жага бере своє, і я стаю на пагорбі, озираючись, як те зінське щеня, працюючи вартовим бабаком, поки мій напарник нішком лупить сачком по рослинах.

Результат поки що нульовий, оскільки надто рано, і нічого, крім дрібненьких та добре відомих полинових кампіґлос, ще не повилазило погрітись на сонечку.

Піднімаємось вище, — до скелі “Розбите серце”, просто над якою — пречудовий, густелезний аспект кремово-жовтих руських волошок. Я кидаюсь до них, мій напарник працює черговим вартовим бабаком, тримаючи ввімкнену рацію, щоб натиснути сигнал, я встигаю прокосити лише невеличку дялянку, залягти в траву, щоб розібрати вміст сачка і впіймати одну-єдину тереллію Попова в спиртову пробірку, як дзвонить виклик моєї “Кобри”. Ховаю сачка в наплічник. Перші маунттрекери проходять по стежці, поки ми робимо вигляд, що фотографуємо гори.

Ховаємось за ялівцевими кущами і знову продовжуємо роботу.

Сигнал — і знову сачок у наплічнику.

Чекаємо.

Минає година, поки ми отак, уривками, сторожко і безрезультатно, намагаємося викосити з ялівця хоч одну ялівцеву плодову муху — жадану й прекрасну, яку Джим просив неодмінно привезти на молекулярку. Ловиться ціла купа сторонніх видів, що ховаються від вітру та дощу в густелезному ялівцевому вітті, але не те, що ми шукаємо.

Треба йти далі.

На краєчку урвища, нижче якого — сіра кам’яниста сипуха, ростуть колючі сріблясті альфредії сніжні з величними зеленуватими, вкритими білими волосками та шипиками будяковими суцвіттями, де-не-де увінчаними білими трубчастими квіточками. На кожній з них сидить по одній ніжно-сіруватій осетниці: самці вартують нові суцвіття, а самки занурюють довгі та гострі яйцеклади поміж ще нерозкритих квіточок, відкладаючи в них свої довгасто-овалі яйця, з яких незабаром вийдуть личинки, що виїдять половину насіннєвих зачатків.

Цей вид я знаю вже тридцять років, і навіть упевнений в тому, що він новий,, я маю в Києві повну коробку сухих екзкмплярів на шпильких, але досі не описав, оскільки під банальним буляковим ліннеєївським видом Terellia serratulae (Linnaeus 1758) ховається цілий комплекс відомих та невідомих науці видів, майже однакових, з прозорими крильцями та смугастими боками, які відрізняються тильки відтінком прижиттєвого забарвлення тіла, довжиною яйцекладів та кормовою рослиною, та для яких конче необхідно отримати молекулярні дані, а вже потім давати ім’я та публікувати.

А ось — іще один мешканець кошиків альфредії — і ще одне відкриття! — Tephitis tatarica Portschinsky 1892, — досі відомий з Гобі, Сари-Джазу та Кузнецького Алатау, але не з Киргизького хребта! Северин фотографує його, але впіймати на молекулярку не може: один за однимна плато починають підніматися туристи: то німці, то голландці, то то росіяни. Коли вони закінчуються, починається “весела зграя киргизьких дітлахів”, яка здається практично нескінченною.

За годину намічається вікно у цій череді та черзі, ми робимо вигляд, що милуємось краєвидом, але всередині зростає ненависть до всіх туристів на світі, до всіх німців і росіян з трекинговими патиками, киргизів, дітей, обивателів усіх кольорів шкіри та людства в цілому. Ми з надією дивимося вслід останній групі дітлахів, виймаємо сачки — і тут...

Дівчинка в рожевій блузі повертає і кульгаючи, йде до нас, спершись на плече подружки. Вона підвернула ногу, і в неї порвався ремвнець на босоніжці.

Боги, боги! Великі Тенгрі сніжних вершин! Ваші діти ходять у гори в босоніжках та в’єтнамках, шльопках та капцях! Покарайте, вбийте їх усіх, скиньте у прірву та згодуйте ненажерливим ведмедям!...

...Але ми продовжуємо робити вигляд, що милуємося порослими смереками схилами навпроти.

За півтори години ми врешті прокошуємо по альфредіях сачками, кидаємось у кінський щавель та борщівник на джайлоо і лежачи вибираємо впійманих мушок у пробірки зі спиртом, — а вже знизу піднімаються четверо киргизів на трьох конях...

Час збіг невпинно, і вже полудень.

Ми піднімаємось вище і вище, звертаємо зі стежки на тераси крутосхилу, і піднявшись іще метрів на двісті, розуміємо, що тут нас не видно ні знизу, ні згори, і що тут повно і ялівця, і альфредій.

Ми спокійно обідаємо шматком киргизького нану з водою і неквапно збираємо стільки мух, скільки нам потрібно.

Але — час втрачено, і ми встигаємо тільки піднятися на 2800 — а вже четверта по полудню, — а значить, час повертатися.

До альпійських луків з айстрами та золотими злинками ми так і не дійшли.

Шлях донизу був швидкий.

Нам навіть пощастило з попутним транспортом: нас взяли на борт замовленої на день маршрутки підлітки, що святкували без дорослих день народження однієї дівчинки, довезли до самого готелю і навіть не взяли з нас ані шеляга, себто, ані сома.

“— Вам у нас понравілось? Правда, киргизи всє очень добриє люді? А вот узбєкі — злиє...”

Про узбеків не знаю.

Сподіваюсь, що ці діти виростуть не такими злими ненависниками всього людства, як я.

джерело



This entry was originally posted at http://robofob.dreamwidth.org/345429.html. Please comment there using OpenID.